Бориспільська Публічна бібліотека імені В‘ячеслава Чорновола

Лети, мій легеню,
Легкий мій лебедю,
Ой леле, лементу
Злетить левадами…
Лелечим клекотом,
Малечим лепетом,
Далеким шелестом,
Лілейним плескотом
Не будеш згаданим…
Ой леле, ожеледь.
Що серце? Може ледь
Леліти легітно,
Плекати лагідно
Легенди-спогади.
І леденіючи,
Тремтіти вражено:
Не станеш мрією,
Не будеш богом ти,
Зле злегковажений…

Доки зростуться шви -
трохи слабка на ноги.
Боже! сказав: «Живи!»
А не сказав, для чого.
Після страшних судом
доки втрясеться.
в біса складний синдром -
жити без серця.

постаріє. викине дзеркало.
висадить маргаритки.
заведе кота, назве Герциним,
буде з ним говорити.
тишу питиме кухликом,
їстиме зацукровану.
колись горіла, тепер тухне
вологими дровами.
До кота – безпородного песика,
Цей буде Єсенін.
Чай у чашці кольору персикового
З айвовим варенням.
Занудьгує, помиє вікно..
Кухликом – тишу.
Жити страшно. А все одно
Вмирати страшніше.

Сонця!
вітру липового нахабного
у волоссі скуйовдженому.
у дні млосно-розніжено-звабні
Жінка
нова, свіжа, відроджена.
Пливе
стрімка, стрункА. як стрУнка,
натягнута, тільки б грати.
світ її мережаний візерунками,
душа веснянкувата ,картата.
жінка,
ніжність,
дзвінкоголосся.
степ розкішний квіту неораного.
Сонця!
Вітру
золотокосого.
нехай любить її, непідкорену.
крихку,
тендітну,
беззахисну
перед громом і буревієм.
від бога,
від чорта,
зі слів і сну.
нехай любить,
якщо
вміє.

1

На тіло твоє, як на контурну карту,
Губами наношу таємні маршрути.
щоб ними наосліп, на дотик блукати,
щоб глибше ландшафтів принади відчути.

2

Порожнечу, без вас незаповнену,
Дику пустку, без вас невситиму,
Трем непевний, без вас невпокоєний,
Між людей таїною нестиму.

3

у дотику, подиху, помислі й поступу,
у поглядів сплутаних прі дивовижній
малює, вмліває, милує, вимолює
жіноча жадано-виснажлива ніжність

У колі рук твоїх, як в полі серед літа,-

Так терпко-неспокійно променіти.

Під небом полохливим розпашілим

На білім тлі оголеного тіла

Пульсує невичерпна стигла пристрасть,

тремтлива, серпанкова, росяниста.

Горить, палає — не перегорає,

Як марево спекотних небокраїв,

Як сонця кроки трепетні дражливі,

Як щастя незворотне і можливе.

І я живу, пестлива квітка волі,

У тому полі, в рук твоєму колі.

Я пішла на далекий торжок,

(Позбирала, що мала по хаті),

Все розклала і ну торгувати ―

Першим хлопець один підійшов:

― А скажіть, що у вас за товар?

― Все, що лишила доля по втраті.

Позбуваюсь, щоб чисто вмирати.

― То продайте мені Божий дар.

― Забирай хоч за так цю ману,

ти отримаєш муки невдачі,

Вічний сумнів і сум на додачу,

Досконалості пошук без сну.

Тут дзвінке підлетіло дівча:

― Тьотю, тьотю, а дайте кохання!

― Забирай, кришталева, останнє,

Не дивуй, що з чужого плеча.

Ти гарненько на себе примір:

Чи не муляє де, чи не тисне,

Чи згодиться на нині і прісно,

Чи не вкусить скажено,як звір.

А по тому прийшов чоловік,

Наче літо війнуло степами.

― Що шукаєте, любий мій пане?

― Та шукаю, не перший вже рік.

Тиші, спокою, миру й тепла.

Чи надбали такого ви краму?

― Не надбала, шукала б із вами.

Та іще ж не усе продала.

От як хто забере тяжкість літ,

Наполоханість досвіду й рани,

Я піду неоглядно за вами,

Як на сповідь, за очі у світ.

Лиш зітхнув і присів, як печаль,

І такий обійняв мене жаль.

Ледь не бігла слідом за дівчам:

― Віддавай, то з мого ще плеча.

Йшла велика війна. Мама з Оленкою та Петриком збиралися їхати до бабусі. Тато пішов на війну. Діти перелякано дивились на маму і не знали, що робити. А мама швидко то складала щось, то викладала із валізи. Якось вже вони зібрались, доїхали до вокзалу і сіли на потяг. Діти поснули. А мама сиділа коло них на краю лави. Серед ночі щось загуло, почало гриміти, ближче і ближче і вже поряд почалося таке, що страшно й подумати. Розривалось, горіло, вже дим поліз у їхній вагон. мама кричала, розбудила дітей. Паніка. Що робити? І мама відкрила вікно і прокричала:

– Я вас висаджу у вікно, а ви кріпко держіться за руки, та хутчій тікайте у степ, а я вас найду.

Заплакали діти, не відпускали маму, а вона з силою відірвала їх від себе і виштовхнула у вікно, прощаючись з ними може й навіки. Почався такий крик, що нічого не було чути, вагон горів, люди бігли до дверей, били вікна, нічого не розібрати, а кругом все гуло і рвалося. Нічого більше не пам’ятає мама. відкрила очі, а зверху зорі і все горить. Над нею схилився якийсь чоловік.

Жила собі маленька дівчинка Тетянка з мамою, татом та старшим братиком і сестрою. Пройшла страшна війна по їхній землі. Ніде було жити і нічого їсти. Нічим було засівати землю. Тато прийшов з війни та дуже важко працював щоб відбудуватись, допомагав людям, а мама з дітьми поралися біля оселі та городу.

На їхньому городі виритий глибоченний захисний рів, який діти засипали землею носячи її в пеленах та в маленьких кошиках, щоб на тому місці можна було щось посадити. От одного разу мама й каже дітям:
– Поїду я на захід, бо там є більше хліба, та може виміняю борошна, а вам залишу трохи хліба та муки. Дивіться за коровою Ласкою, та нікуди з дому не ходіть, бо тата теж не буде, він на роботі.

Мене часто запитують: «Чого ти кругом лізеш? Воно тобі треба? В твій вік сиділа б дома!»

            Відповідаю: перемога залежить від кожного з нас! Тільки разом, монолітом, ми будем непереможні. Ворог підступний, він не тільки зовні, а й у кожному з нас. Наш ворог – байдужість! Або – «мене не достане», або «я вже здавав на допомогу», або хизування – «от я скільки вже допоміг», або говоріння, говоріння… а ще бажання попіаритись.

            Тут ми жителі корінні і переселенці зі Сходу, разом, допомагаючи один одному, куємо Перемогу – одну на всіх! І залишимо підступну думку – «мене обмине».

            Зараз  не обмине нікого – ні патріотів, ні зрадників.

            Поверніть голову на Схід – ворог підступний. Він не розбирає де хто. Лупить всіх підряд, не залишаючи ні дітей, ні старих, ні олігархів. І оця думка, що «я вже старий, мене не тронуть», на цій війні вже не проходить!